| Current mood: |  good |
Третій матеріал про Польщу
Під катом вміщую третій матеріал про поїздку до Польщі, написаний для студентської газети "5 пара". Обсяг - трохи більше 7000 знаків. Стиль - легкий, гумористичний, з елементами пафосу. Основна ідея - українці мають багато підстав пишатися Україною.
ЯК КОЗАКИ Й КОЗАЧКИ ПИШАЛИСЯ УКРАЇНОЮ
Четвер. 19 жовтня. 6:40 ранку. Синій мікроавтобус з написом “преса” в правому нижньому кутку лобового скла від’їжджає з міжміського залізничного вокзалу Львова. Через дві години йому суджено спинитися на митному переході в Шегинях. Але це через дві години. А зараз на борту, загорнувшись в куртки, недоспані сни додивляються шістнадцятеро молодих журналістів з усіх усюд України. Козаки й козачки. Вони ще не знають (хоча й здогадуються), що наступні три дні за кордоном крутитимуться, як білки в колесі.
І що після цих наступних трьох днів насиченої програми в багатьох зміниться уявлення про світ і про своє місце в світі.
Дніпропетровсько-донецький комунікативний драйв
Перший раз ми відчули свою значущість, коли почалося спілкування з польськими однолітками, студентами Ряшівської (Жешувської) школи інформатики й управління. Перед тим, як вступити до дискусії про “роль і значення мас-медіа в сучасному суспільстві”, учасників попросили представитися.
Один за одним зі стільців піднялися молоді українські журналісти й в кількох словах розповіли про себе. Англійською мовою. Ім’я, прізвище, звідки приїхали, стаж роботи в медіа... Поляки представилися польською. Ну нехай, вони – господарі. Ми продовжили мовою Королеви Великої Британії й взялися розказувати про своє бачення стану свободи слова в Україні. Особливою активністю тут вирізнялися представники Дніпропетровська й Донецька.
Якусь мить польські однолітки кивали головами, поки не попросили організаторів перекласти, що сказали гості.
І тут... знаєте, Тарас Шевченко колись написав:
“Неначе сонце засіяло,
неначе все на світі стало
моє: лани, гаї сади...”
То ось, саме в ту мить, коли поляки звернулися за допомогою, кожен з українських журналістів відчув себе володарем світу. Ми, прості студенти простих пост-радянських ВНЗ, знали й могли сказати більше, ніж вихованці Школи, яка навіть в райдужних снах нам не з’являвся. Школи, в якої окремим пунктом стоїть вивчення іноземних мов!
Хоча, справедливості ради, слід зазначити, що в гості до Ряшева приїхали відібрані після конкурсу люди. А польський бік представляли студенти, в які тинялися найближчими до зали коридорами.
Сама дискусія пройшла за домінування українців. Зокрема тому, що поляки більше слухали, час-від-часу ставлячи питання. А ми, окрилені відчуттям власної значущості, переконували на всі шістнадцять голосів, що цензури в Україні немає. І бути не може!
Закінчилася дискусія гуртовим походом до студентського кафе. Де ми перейшли до детального ознайомлення з місцевими стравами.
І вирішили: український борщ все одно кращий!
Одесько-сумські переклади американських консулів
Наступного дня за планом значилася участь в Міжнародному семінарі “Партнерство задля демократії... Партнерство задля ламання кордонів...” Щоб ви собі уявили “рівень міжнародності”, зазначу, що семінар передбачав виступ Януша Онишкевича, віце-голови Європейського парламенту; Сюзан Паркер-Бьорнс, консула з питань праці й культури в Генеральному Консулаті США в Кракові; Олександра Моцика, посла України в Республіці Польща, та багатьох інших добродіїв.
То ось, за планом значилася участь молодих українських журналістів у якості слухачів, а не... гм-гм... помічників в організації. За десять хвилин перед початком засідання до нашого невеличкого гурту підійшла Ірина Кириченко, координатор поїздки, й спитала, хто на розмовному рівні володіє англійською мовою.
Ми, як українці, вирішили, що в даному випадку краще проявити скромність й не зізнатися.
Але після вчорашніх розмов у Вищій школі проявляти скромність було недоречно. За кілька хвилин з’ясувалося, що найкраще англійською володіла Олена Герман, студентка V курсу Сумського держуніверситету (спеціальність “журналістика й переклад”), й Остап Кушнір, мало кому відомий в Одесі аспірант.
Їх двох попросили пройти до перекладацької й зручно вмоститися перед... перед мікрофонами, моніторами, проекторами, пультами, колонками, навушниками, комп’ютерними серверами й купою іншої техніки, один погляд на яку змушував холонути п’ятки. Ага, там ще водичка мінеральна на столі була, згадав...
Завдання стояло до банальності просте: зробити так, аби англомовні гості розуміли те, про що говорять гості україномовні, й навпаки.
І ми почали те завдання виконувати. Спершу, вдавалося зле, бо кілька реплік, які слухацька аудиторія не повинна була почути, до її вух таки долинули. Давався взнаки брак досвіду в роботі з уперше побаченою перекладацькою технікою – не натиснули заглушки.
Але потім, коли з’ясували призначення кнопок, коли скресло хвилювання, коли перед очима зникло видиво викладача Плотницької з Бонком, справа пішла на пристойному рівні. Так друзі казали.
Нас же, перекладачів-початківців, тішило одне: переклад не спричинив міжнародного скандалу.
А пані Сюзан Паркер-Бьорнс навіть подякувала...
Київсько-рівненський вальс у Бескидах
Третього дня дорога закинула нас в гори, в лісництво Бірча. Не знаю, скільки там було метрів над рівнем старого-доброго Чорного моря, та голова закрутилася одразу. Від осіннього запаху ялин і сосен, від теплого сизого диму ватри, зрештою, від чистого повітря.
Офіційна мета приїзду сюди молодих українських журналістів – посадити дерево в медіа-лісі. Спеціально обгородженій території під особливою увагою лісників.
То ось. Не буду говорити за інших, але своє дерево я посадив. Залишилося збудувати будинок і виховати сина.
Тримаючи це усвідомлення в підсвідомості, ми (тепер скажу за всіх) перейшли до другої, неофіційної мети. Щільно-щільно повсідалися за столами, аби вистачило місця, й почали проявляти ненав’язливу увагу до вродливих сусідок.
Лісники, одні з організаторів нашої поїздки, в цій справі посприяли. Запечена оленина й вепрятина, подана на стіл, допомагала українським хлопцям створити романтичну обстановку, сприятливу для... гм-гм... відповідних розмов з українськими дівчатами.
Але “м’ясна” романтика скінчилася швидко. На сцену перед столами вийшов “Черемош”, хор ЛНУ ім. І. Я. Франка, і всі шістнадцятеро журналістів, як один, облишили страви, всілися на траву й стали слухати рідні голоси. Деякі поляки подивилися на подібний вияв патріотизму зі здивуванням, але й не без розуміння. Більшість потім до нас приєдналася.
Ми слухали “Гуцулку Ксеню”, “Червону руту” та інші народні й авторські шлягери. Ми раділи холодному гірському вітру й теплому сонцю. Ми шкодували, що три карколомні дні минули так карколомно.
А коли хор переспівав усе заплановане і з колонок полилися класичні мелодії, молоді українські журналісти завершили поїздку красивим акордом. Піднялися сцену самі й закрутилися у вальсі. Три пари. Не без помилок, та все ж... та все ж польські медійники навели камери. Кричали “браво” й “танцюйте ще”!
І ми танцювали. Особливо багато аплодисментів зірвала пара Олени Гнесь, п’ятикурсниці Київського інституту журналістики, та Юри Кобіва, оператора з телеканалу “Рівне-1”. Відчувалося, що вони – “профі”, немало часу витратили перед дзеркалами в залі хореографії.
Але не це було головним. Особисто я звернув увагу, що під звуки польського вальсу в польських Бескидах танцювали виключно українці.
І танцювали гідно!
Додому молоді українські журналісти поверталися в хорошому гуморі. Як люди, що відчули свою культурно-інтелектуальну потужність на тлі “євросоюзних” однолітків. Як люди, що пишалися собою й Батьківщиною.
І щойно митний перехід залишився позаду, в салоні синього мікроавтобуса з написом “преса” в правому нижньому кутку лобового скла залунали радісні вигуки: “Україно – ми тебе любимо!!!”
P.S. Не сприйміть за приховану рекламу, але за можливість ознайомитися з устроєм Ряшівської вищої школи інформатики та управління автор завдячує всім причетним до Міжнародної медіа програми “Партнерство заради демократії”.
Якщо хтось знайде шовіністичні настрої, нехай залишить коментарі. Бо я в розпалі патріотизму міг образити поляків.
І ще: ТЕКСТ СИРИЙ. В друк піде після доопрацювання (якщо воно буде потрібним).
![[info]](inozemets_ kushnir_files/userinfo.gif){kind=small}
inozemets) wrote,
