Настрій:

calm

    Любі друзі!
    За катом вміщений мій текст з аналізом функціонування польських регіональних громадських медіа. Великий. 18 250 знаків. Ділиться на три блоки: телебачення, радіо, преса. Просьба перечитати. Якщо побачите фактографічні чи інші помилки НЕГАЙНО КОМЕНТУЙТЕ!!!
    
    ЯК КОЗАКИ Й КОЗАЧКИ В ПОЛЬСЬКІ ЗМІ ЇЗДИЛИ

    Четвер. 19 жовтня. 6:40 ранку. Синій мікроавтобус з написом “преса” в правому нижньому кутку лобового скла від’їжджає з міжміського залізничного вокзалу Львова. Через дві години йому суджено спинитися на митному переході в Шегинях. Але це через дві години. А зараз на борту, загорнувшись в куртки, недоспані сни додивляються шістнадцятеро молодих журналістів з усіх усюд Неньки. Козаки й козачки. Вони ще не знають (хоча й здогадуються), що наступні три дні за кордоном крутитимуться, як білки в колесі, метаючись від редакції до редакції.
І що після цих наступних трьох днів ознайомлення з функціонуванням медіа в Польщі можна буде сказати таке:

    РЕГІОНАЛЬНЕ ГРОМАДСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ
    Якщо порівнювати вітчизняне телебачення із побаченим мною в Польщі, то неохоче напрошується висновок: нам ще до їх стандартів, як до сліпому водію до водійських прав. Щоправда, одразу наголошую: тут і далі вестиму мову про канали, які відкрито себе називають (чи бодай претендують називатися) громадськими.
    “Телевізія польська” (TVP), абсолютним аналогом якої в Україні є УТ-1, із ідеологічної машини, якою була ще 1989 року, за чотири роки карколомно змінила інформаційну політику й джерела фінансування. Що, в свою чергу, дозволило з року 1998 повноцінно запрацювати в зовсім новому форматі, висвітлюючи інтереси не фінансово-промислових груп чи впливових осіб, як це зараз у нас, а пересічного поляка.
    “Новий польський формат” (назвемо його так) – одна з видозмін старого й дієвого формату “Брітіш Броадкастінг Компані” (ВВС). Суть його полягає (зокрема полягає) в створенні кількох телеканалів, схожих за наповненням, але кардинально відмінних за кутом подачі. Так, наприклад, ВВС4 створювалося й працює для задоволення інфопотреб людей “в костюмах і при краватках”; ВВС1 працює для Трейсі, дівчини-підлітка, любительки побігати дискотеками й закупитися найновішими топіками в магазині. Є ще ВВС2, ВВС3, але наші сусіди, на мою думку, обмежилися “одиничкою” й “четвіркою”. Тобто створили два загальнонаціональні канали (TVP1 і TVP2), що мають свою аудиторію, відносно “серйозних” і ”несерйозних” глядачів. Плюс ввели регіональний (TVP3), власне, про який мова вестиметься найбільше.
    На зустрічі з українськими журналістами пан Єжи Олешковіч, директор Ряшівського (Жешувського) телевізійного осередку TVP3, зазначив, що найбільшого впливу на швидке реформування держтелебачення мали два фактори. По-перше, громадський інтерес в отримуванні інформації, яка б посприяла зростанню громадської свідомості. По-друге, усвідомлення державних мужів, що таке телебачення для пост-прорадянського суспільства вкрай необхідне.
    Телередакції TVP3 є в кожному з дев’ятнадцяти воєводств (це щось на кшталт наших областей) республіки. Така роздрібленість дозволяє журналістам конкретизувати й окреслити цільову аудиторію в кожному з дев’ятнадцяти випадків, задовольняючи конкретні й окреслені її інформаційні запити. Класика вжитку правила географічного наближення інтересів. Загальнонаціональні питання на регіональних телеканалах підіймаються лиш тоді, коли мають стосунок до інтересів цільової аудиторії. Але це не заважає Варшавській, центральній редакції робити підсумкові випуски за “позиченими” з інших адміністративних одиниць матеріалами.
    До речі, про “позичені” матеріали. В Польщі не прийнято, що інші (а, особливо, приватні) телестудії користуються синхронами й відеорядом, відзнятими працівниками громадського телебачення. А самі журналісти, коли беруть матеріали з архівів, повинні підписатися, що використовуватимуть їх виключно в приватних цілях.
    Функціонування громадського телебачення в Польщі неможливе без Наглядової ради й Ради програмної. Перша складається з експертів-економістів чи юристів (але в жодному випадку не з політиків), які обирають керівництво й наглядають за фінансовим становищем телеканалу. Друга – відстежує, наскільки цікавим є інформаційний продукт для глядача, вносячи відповідні пропозиції до покращення. Знову ж таки, це перейнятий зразок ВВС.
    На питання про базиси інформаційної політики громадського регіонального телебачення в Польщі пан Єжи Олешковіч дав таку відповідь:
    – врахування інтересів якнайширшої аудиторії. Інформаційний продукт повинен бути таким, щоб люди, незалежно від віку й зацікавлень, могли знайти конкретно для себе щось корисне;
    – акцент на інформаційних програмах. Головне для телевізійників – доступно й привабливо проілюструвати. Акценти повинен розставити сам глядач;
    – зйомка власних документальних фільмів.
    Основними джерелами прибутків громадського телебачення єі:
    – абонементна плата глядачів. Кожна людина, яка має телевізор і та постійне місце роботи, повинна платити 119 злотих на рік (це приблизно 30$). Ціна не є занадто високою, зважаючи на те, що середня місячна зарплата пересічного поляка становить 1400 злотих. Пенсіонери користуються пільгами.
    – прибутки від реклами.
    Фінансові надходження до бюджету TVP3 не є фіксованими. В процесі своєї роботи бухгалтерам й журналістам доводиться постійно змінювати пропорції. Тобто, якщо спрацьовує професіоналізм і програми стають цікавішими, то зростає кількість зацікавлених платити абонплату. Якщо глядацький інтерес падає – зростають обсяги реклами.
    За підрахунками пана Олешковіча, на сьогоднішній день постійними передплатниками телебачення є 35% жителів воєводства, які мають вдома телевізори.
    Від англійських колег був перейнятий і принцип журналістської роботи у “виробничих групах”. На TVP3 немає поняття спортивної, суспільної, економічної тощо редакцій, натомість під конкретний інформаційний привід виділяється достатня кількість журналістів, які б змогли відповідно втілити цей привід в матеріал. Так на репортаж виїжджають в середньому п’ять журналістів, на зйомки симфонічного концерту – близько півсотні. Хоча, як каже пан редактор, такі підходи до журналістики не завжди себе виправдовують. Втрачається креативне начало, яке було, коли журналісти збиралися в редакції й на основі мозкового штурму вирішували, що і як подавати.
    Тепер до України. На моє переконання, в нас не простежується жодних вагомих рухів до створення громадського телебачення. Бездіє влада, яка б повинна була реорганізувати держвласність, а “зацікавлене” громадянство перебуває в апатичному анабіозі.
    І це, на мою думку, триватиме довго.
    Віктор Андрійович, який після подій кінця 2004 року, взяв курс на “переосмислення” УТ-1, зараз загальмував процес. Бо “любе друзяцтво” й “чесне кумівство” виявилося набагато завбачливішим, ніж на те розраховував “простий економіст з Хорунжівки”. Всі впливові телеЗМІ належать їм. Один тільки “Перший національний” тримається державної правиці, бо знаходиться від неї в безпосередній залежності. “І добре, що знаходиться, – мабуть запевнюють Гаранта на Банковій, – інакше хто б повідомляв, неупереджено і об’єктивно, про всю різновекторність нашої діяльності?”
    Ані Президентові, ані його надійному оточенню немає зараз сенсу “відпускати” УТ-1, бо залишиться без “відданого” йому (хоча про відданість можна посперечатися) впливового телеЗМІ. Єдиного, що поки “слухається”, і невідомо, чи “слухатиметься” в новому статусі. Відтак ні про який перехід на самофінансування (від абонплати й реклами) мови йти на разі не може. Це буде стратегічною втратою.
    Про створення чи реорганізацію регіональних осередків краще... гм-гм... взагалі помовчати.
    Нам же, свідомим і спраглим, знову залишається одне: дивитися старий-добрий “П’ятий”, час-від-часу перемикаючись на “Еру”...

    РЕГІОНАЛЬНЕ ГРОМАДСЬКЕ РАДІО
    В порівнянні з польським громадським, наше державне радіо виглядає не так трагічно, як телебачення. Ба, більше, в деяких аспектах ми навіть “догнали й перегнали” сусіда.
    Але про все за порядком.
    Передовсім, польське радіо (говорю тут про відділення в Ряшеві) має класичні в розумінні східноєвропейського журналіста редакції: інформаційну, спортивну, музичну, публіцистичну й окремо ньюзрум.
    Мовлення на радіо ведеться 24 години на добу з врахуванням того, в якій інформації і в якому способі подачі аудиторія зацікавлена зранку, в обід і ввечері. Програми першої половини дня – динамічні й безкоментарні, другої – повільні, насичені розмірковуваннями, що спонукають до глибокого проникнення в проблему.
    Так, пан Януш Майка, редактор інформаційного відділу, найбільше часу в ефірі має зранку від 6:00 до 9:00. Відповідає за вихід радіогазети “Калейдоскоп”. В цей час основні акценти роботи припадають на розлоге інформування слухачів про вагомі події регіону (приїзд публічної особи, цікавий для багатьох випадок, тощо) і власні журналістські приводи, розкриття певних ідей. Тривалість одного повідомлення в “Калейдоскопі” досягає чотирьох хвилин. В щогодинних випусках тривалість повідомлення – щонайбільше півтори хвилини. Якщо зранку в студію приходить гість, то розмова з ним триває не більше десяти хвилин. Із 7:30 до 7:40.
    Крім того, доволі розлогі випуски пан Януш має о 16:00 та о 18:00. Окремо стоять спеціальні репортажі з подій, передбачити появу яких було неможливо. Так, наприклад, сталося в день смерті Папи Римського Івана Павла ІІ, коли інформаційна редакція працювала майже весь день.
    Працівники публіцистичного відділу, наскільки я зрозумів, більшість своїх програм присвячують висвітленню позитивів і негативів вступу Польщі в Євросоюз. Постійно підіймаються питання про відповідність їхнього законодавства загальноєвропейському. Так, наприклад, щотижнева програма “Євроконтент” спрямована на інформування аудиторії про “новоз’явлені” після вступу інституції та їхні функції. Двічі на тиждень в ефір виходить програма для фермерів, покликана тлумачити галузеве єврозаконодавство.
    Окремо слід розповісти про радіофорум. Журналісти виносять на розгляд громадськості актуальне питання, прокоментувати яке в прямому ефірі може кожен зацікавлений слухач. Інколи суперечки розпалюються настільки, що “організатори” не знають, як їх припинити. Але, з іншого боку, це є свідченням громадського зацікавлення до роботи польського радіо.
    Музичний відділ ряшівського вузла майже нічим від нашого не відрізняється. Музика присутні в ефірі всі 24 години. Найчастіше в якості перебивок й підкладок; рідше – як самостійна одиниця, бо це вимагає трати часу.
    Пані Свєта Левіацька, музичний редактор, сказала нам, що особливо не задумується, якою музикою – польською чи закордонною – наповнювати ефір. За законодавством, співвідношення повинне бути 40% до 60% на користь іноземців. І таке співвідношення підтримувати легко: мало не щодня в редакцію телефонують представники тих чи інших виконавців, зацікавлені в тому, щоб саме їхнього співака “розкручували” найближчим часом. “Щоправда, українські продюсери ще жодного разу не телефонували”, – підсумовує пані Свєта з легким нерозумінням.
    Крім того, що музичний відділ відтворює музику, він сам подекуди виступає такою собі студією звукозапису. В зацікавлених колах Польщі відомі компакт-диски, що вийшли під брендом “Радіо Жешув”. Найчастіше це записи фольклорних або класичних композицій.
    Ньюзрум ряшівського вузла – “прокляті люди”, як вони самі себе називають. Приходять на роботу першими, йдуть останніми. Їхня мета полягає як у відстежуванні інформації з інтернету (найчастіше з двох сайтів: “Польської агенції радійової” та “Польської агенції преси”), так і в розробці власних інформаційних приводів. Це й забезпечує безперебійний вихід в ефір 24 рази (!) на добу.
    В загальному, Польське радіо, зокрема його відділення в Ряшеві чинить враження добре налагодженого механізму, в якому доволі рутини, але не бракує й творчості.
    А тепер про Україну. Як я сказав на початку, вітчизняні радійники не надто відстали від польських колег. Тобто, наші державні (наш державний!?) регіональні радіовузли складають ті ж “класичні” редакції. Навіть ньюзрум, наскільки я знаю, останнім часом в більшості з’явився. Радіопрограми також враховують специфіку сприйняття залежно від часу доби і мають не менш різноманітне наповнення.
    Навіть більше, похвалюся: в нас, на відміну від поляків, краще розвинута проводова радіомережа (хай так звані “колгоспники”, що вмикаються в спеціальну розетку, багато хто вважає перестарілим непотребом, вони присутні в більшості мешканців сіл, міст і... “хрущовок”). Ці невеличкі коробочки з колонками працюють цілодобово, створюючи, найчастіше, фонове середовище для праці. І час-від-часу повідомляють про щось цікаве.
    Але на цьому наша технічна, закладена ще в щасливі часи Союзу, перевага й вичерпується. Бо:
    – кожен регіональний радіовузол в Польщі має сайт, на якому “висить” інформація, що готується чи була виголошеною в ефірі. Якщо ж говорити конкретно про “Радіо Жешув”, то вони найближчим часом спробують розміщувати в інтернеті файли із записами своїх програм, що дозволить зацікавленим прослуховувати повідомлення будь-якої давності по кілька разів;
    – ряшівський вузол використовує виключно цифрову апаратуру. А в нас (наприклад, на Одеському державному радіо) в ходу ще й досі перебувають бабінні програвачі й велетенські сумки-диктофони моделі “Репортер-5”.
    Ще одна наша проблема – проблема кадрів. Цільовою аудиторією (скоріш за все, випадковою) українського “колгоспника” є пенсіонери, домогосподині й мешканці сіл. Бо тільки таким цікаво слухати, що їхні одноплемінці й однолітки глашатають в мікрофони. Але ні перші, ані другі, нехай пробачать мене за різкість, не є підходящим матеріалом для побудови громадянського суспільства. Молодь – активна й пасивна – “пропадає” на FM-частотах (на яких, між іншим, польське громадське радіо веде основне мовлення). Молодь вимагає чогось “драйвовішого”, аніж монотонні повідомлення про черговий візит чергового президента (які за інтонацією не відрізняються від повідомлення про кількість картоплі, вирощеної в Полупанцях).
    На державне радіо повинні прийти професіонали. Професіонали сьогодення, а не “вчорашнього дня”, які були неперевершеними ще 10-15 років тому. А для цього держава, як власник, повинна забезпечити належні умови: або відпустити радіо на самофінансування (як це зроблено в Польщі), або більше дбати про матеріальне й технічне забезпечення. На одній абонплаті й патріотизмі ні я, ні мої колеги працювати не погодимося. Хіба, як не буде іншого виходу.

    РЕГІОНАЛЬНА ГРОМАДСЬКА ПРЕСА
    Громадська польська преса, особливо регіональна, від наших друкованих видань подібного типу відрізняється узагалі дрібницями. Але ці дрібниці при глибшому розгляді виявляються ключовими.
    Молоді українські журналісти під час перебування за кордоном відвідали дві редакції: “Тижегодніка Сяноцького” (м. Сянок) та “Газети Бещадської” (м. Ушчики Дольні). І помітили такі закономірності:
    – гроші на утримання газет надходять з двох джерел: дотації органів місцевого самоврядування й прибутки від реклами. На глибоке переконання редакторів обох видань, регіональні газети на сьогоднішній день не можуть бути прибутковими. Було, щоправда, кілька спроб прорватися на ринок приватним виданням, але вони закінчилися фіаско. Консервативний за природою читач не особливо рвався купувати “нове”, та ще й переповнене рекламою.
    Співвідношення між обома джерелами фінансування складає 50% на 50%. Ось тут зіштовхуємося з “першою дрібницею”: вітчизняні регіональні газети перебувають на 100% утриманні місцевими адміністраціями, і навіть в страшних снах їхнім редакторам не сниться, що для продовження існування треба шукати рекламу.
    – жителі польських міст і містечок, які є цільовою аудиторією видань, проявляють жвавий інтерес до кожного номера. Ба, більше, самі пробують час-від-часу дописувати, оповідаючи не про багатовекторність зовнішньополітичного курсу країни, а про свого сусіда, всім відомого “пана Мешка”, який купив нового “самохода”.
    Польські регіональні газети акцентують не на офіціозі (місцевому чи загальнодержавному), а на історіях з життя конкретних людей, яких можна перестріти на вулиці й попліткувати за гальбою пива. Наші аналоги (і в цьому полягає “друга дрібниця”) пишуться на догоду не стільки людям, які читають, скільки посадовцям, які дають гроші.
    – з іншого боку, самі посадовці доволі толерантно ставляться до видань, які перебувають під їх “опікою”. За законодавством, якщо газета фінансується з держбюджету, то органи місцевого самоврядування мають право вміщувати на її шпальтах свої офіційні повідомлення. Але така практика – випадки поодинокі. Польська влада дає журналістам писати так, як вони хочуть писати про владу, і не вимагає, аби дослівно передруковувалися прислані до редакції... гм-гм... “темники” (винятки становлять тільки некрологи та кілька видів реклами). В цьому полягає “третя дрібниця”.
    – “четверта дрібниця” – технічна база та фаховий рівень журналістів. Якщо взяти до рук одночасно два свіжі номери вітчизняної й польської газет, то одразу кинеться у вічі, що закордонний аналог надрукований на цупкому білому папері, дво- або багатоколірний та має велику кількість графічних елементів (фотографій, колажів, інфографіки). На нього приємно дивитися, навіть не читаючи. Він зверстаний та видрукуваний на сучасному обладнанні і може мати власні шрифти (як, наприклад, “Тижегоднік Сяноцький”).
    Одним словом, польська “районка” – то українська “обласна”.
    Журналісти регіональної преси в Сяноку та Ущичках Дольних – люди віком від 30 до 40. Тобто такі, що мають за спиною досвід, а попереду – здорові амбіції. Їм подобається їхня робота. А в нас в прокурених кабінетах з обваленою штукатуркою сидять 60-річні писаки, які, про що я вже згадував у попередньому блоці, заслужили на відпочинок.
    – “п’ята дрібниця”, яка мене, з одного боку, тішить, а з іншого засмучує, – в Польщі немає передплати газет. Кожна людина, яка хоче почитати свіжий номер, повинна піти до кіоску і його купити. В нас, за бажання, працівники Укрпошти принесуть газету до порога. Це тішить. Але наскільки професійно треба працювати журналістам, наскільки великою довірою слід користуватися серед читачів, аби вони встали зі зручних крісел і пішли до кіосків! І розкупили 4000 примірників за день! Наші “районки” мабуть так і залишились би лежати на поличках до наступного тижня. Це засмучує.

    Додому молоді українські журналісти поверталися задумані. Як білки, що вискочили з колеса й відчули: саме від їхнього бігу крутиться світ.
    Але ж як, все-таки, він повільно крутиться...

    P.S. Не сприйміть за приховану рекламу, але за можливість ознайомитися з роботою польських ЗМІ автор завдячує всім причетним до Міжнародної медіа програми “Партнерство заради демократії”.

    Остап Кушнір,
    аспірант кафедри журналістики ОНУ ім. І. І.Мечникова

• Mini Sitemap:

• Керувати рахунком
• Налаштування рахунку
• Покращити

• Підтримка & FAQ
• Стати волонтером
• Відгуки & Контакти

• Новини та оновлення
• Відкритий код LJ
• Наша політика

• Крамниця LJ
• Скачати

• Більше... (Мапа сайту)