І ось наступний день... Розплющую очі, пригадую, що я – у Польщі, і розумію, чому тієї ночі снилися лише яскраві, радісні сни. Адже мрії здійснюються. І знову в дорогу! Дообідній час присвятили випитуванню професійних секретів у працівників регіональних публічних газет.

Журналісти не ходять із владою „на вудку”

У попередній публікації я розповідала, що роздержавлення преси, радіо й телебачення у Польщі відбулося ще в 1991-1993 роках. На зміну державним ЗМІ прийшли ЗМІ публічні. За цей час регіональні газети випрацювали свою стратегію роботи та знайшли ефективні способи, як „втриматися на плаву”. У редакції газети „Tygodnik Sanocki” („Тижневик Сяноцький”) нам розповіли, що частина фінансування, а саме 20%, надходить з бюджету гміни (району). „Але, – стверджує головний редактор Йоланта Зьобро, – це не означає, що ми не можемо друкувати критичні матеріали про місцевих чиновників. Адже кошти, які ми отримуємо, надходять не з власної кишені урядовців, а від платників податків. Тож і працюємо ми лише для них”. Яскравий доказ цих слів – стаття на першій сторінці свіжого номера газети. У ній розповідається про маєток бургомістра, який, до речі, нагадує ті „маленькі хатинки”, що будуються у нас зараз над Чешкою. Польські журналісти провели власне розслідування на тему: чи співвідноситься велич та розкіш нового житла урядовця з його офіційним невисоким прибутком? Йоланта Зьобро продовжує: „Усі матеріали мають бути правдивими та об’єктивними. Саме тому ми суворо дотримуємось принципів етичного кодексу журналістів, одне з найголовніших правил якого – не ходити із владою „на вудку”, себто не пити з ними горілку та не заводити дружніх стосунків”. Крім того, працівники газети навіть відмовилися читати лекції на платній основі в інституті. Все це робиться з єдиною метою – аби потім не бути заангажованими при висвітленні проблем учбового закладу.

Головна тематика „Тижневика Сяноцького” – новини місцевого характеру. Редакція та громада активно співпрацюють, жителі Сянока нерідко стають дописувачами газети. Вони розповідають історії з власного досвіду та підіймають ті питання, які їх цікавлять. Це забезпечує високий рейтинг видання серед населення, адже майже весь 4-тисячний наклад розкуповується за декілька днів, що для невеличкого міста (близько 14 тис. жителів) є досить високим показником.

Працюємо заради примирення

З Сяноку ми попрямували до містечка Ушчик Дольних, що є адміністративним центром  Бешчадського району. Назва газети, до редакції якої завітали українські гості, пов’язана з місцем розташування – „Газета Бешчадська”.

Головний редактор Тадеуш Шевчук розповів, що  вони також отримують дотацію з гмінного бюджету, що складає близько 50% загальних прибутків. За це місцева влада може друкувати інформацію під грифом „Офіційна публікація гміни”. Виходить такий собі взаємовигідний симбіоз: газета одержує матеріальну підтримку, друкуючи навзаєм ті відомості, які влада зобов’язана доносити до населення. Щоправда, це не відображається на прибутках журналістів. За одну сторінку друкованого тексту вони отримують символічну винагороду – 6 злотих. Для порівняння наведу слова Тадеуша: „Цих грошей вистачить хіба що на дві пляшки пива”. Майже увесь прибуток витрачається на друк наступних номерів, і лише незначна частина – на утримання редакції та зарплатню працівникам. Варто зазначити, що собівартість газети досить висока, адже її друкують на якісному щільному папері в повний колір. (Таке у нас рідко можуть собі дозволити навіть великі обласні газети, не кажучи вже про маленькі районки). І коштує вона при цьому лише 2 злотих!

Найбільшу увагу журналісти приділяють місцевим новинам прикордонного регіону, де живуть різні етнічні групи. „Найголовніше – завжди залишатися об’єктивними та толерантними. Ми завжди намагаємось врахувати та висвітлити усі точки зору. Через це нашу газету деякі місцеві українці вважають антиукраїнською, а поляки іноді називають “бандерівською”, – каже головний редактор. Наш незмінний супутник Марек Цинкар продовжив тему:  „У роки війни в цих місцях діяла українська повстанська армія, що була для поляків ворожою “бандою”, а для українців – армією героїв. Коли Україна здобула незалежність, усі події давнини миттєво згадалися: поляки почали говорити про трагічні події на Волині, українці ж зі свого боку твердили про операцію “Вісла”. У прикордонному Перемишлі дійшло навіть до конфліктів на національному грунті. Наші націоналісти вигнали українців з храму ордену кармелітів. У Львові на це миттєво відреагували ваші – група осіб під керівництвом Андрія Шкіля витирали ноги об польський прапор біля посольства. Цьому розбрату потрібно було поставити край. Тоді ми почали висміювати ці безглузді дії з обох боків. І в тому є наша, журналістська, місія, адже маємо працювати заради примирення народів та встановлення спокою в регіоні.»

Окрім газети, яка виходить двічі на місяць, тут ще видається річник „Бесчади”. Це історично-культурне видання, в якому друкують матеріали про прикордонні регіони Польщі, Словаччини та України. І що цікаво: з 12 виданих журналів рівно половина присвячена нашій державі, на їх обкладинках – фото українських пам’яток архітектури, переважно, старовинних дерев’яних церков. Вкотре з прикрістю констатую: іноземці набагато більше цінують надбання українського народу, аніж ми самі. Як маємо – забуваємо, а втрачаємо – плачемо.

Подарунок від незнайомця

Пообіді трапився випадок, який не можу оминути увагою. Маючи вільну хвилинку до прибуття автобуса, що мав везти нас до наступного пункту призначення, ми вирушили до магазину. Мали купити батарейки для фотоапарата та диктофона. Але надія, що в країні Євросоюзу всюди можна розраховуватись євро, не спровадилася. Продавець запропонував піти до банку та поміняти їх на злоті, та де ж той банк шукати, тим більше, коли часу обмаль? Не знаючи, що робити, ми складали план подальших дій. І тут поляк, який стояв за нами в черзі, вирішив розв’язати ситуацію: він розрахувався за нас, віддав покупку та пішов, не чекаючи подяки. Ось такий прояв міжнародної допомоги. Щоправда, сума була невеликою – 15 злотих (близько трьох доларів), але все одно дуже приємно. Чек взяла собі на згадку про польську щедрість :).

Казка під назвою Чарна

Після відвідання регіональних газет нас чекало найбільше враження – приїзд до Чарни, принаймні, мені він запам’ятався найбільше. Лише уявіть: яскраві осінні дерева, свіже повітря, сповнене пахощами лісу, й посеред цієї казки – тризірковий готель. Фотографувала все, що бачила: починаючи від фойє і закінчуючи своєю ванною кімнатою, адже жодного разу в житті не була в подібному місці. Море позитивних емоцій подарувало катання на квадроциклі, а про обід, яким нас тут пригостили, годі й говорити.

Тригодинний міжнародний семінар „Партнерство задля демократії, задля ламання кордонів... Як ефективно допомогти Україні на шляху до ЄС” пролетів, як хвилина. Адже завжди приємно та корисно послухати розумних людей. Говорячи це, я маю на увазі перш за все віце-спікера Європарламенту Януша Онишкевича. Він дійсно був фаворитом того вечора: всі прагнули взяти в нього інтерв’ю, сфотографуватися чи проконсультуватися з певного питання. На семінарі жваво спілкувався з учасниками, висловлював цікаві пропозиції, наводив яскраві приклади, і все це власними словами, а не читаючи з листка (цим дуже грішили українські посадовці, що також виступали тут). Пізно увечері, повертаючись після вечері до свого номеру, я побачила, що він ще й досі спілкувався з журналістами.

Ось таким був той насичений незабутніми враженнями та позитивними емоціями другий день... Він швидко минув, залишивши у моїй душі надію на те, що „Далі буде...”