5 ПАРА

    Мова – це найважливіший засіб людського спілкування. Для кожного народу вона є пам’яттю про минуле, засобом порозуміння в сьогоденні й виходом у майбутнє. Тільки рідне слово здатне збуджувати думки, посилювати почуття, стимулювати спілкування й творчий процес у праці, у галузі мистецтва і культури.

    Українська мова пройшла дуже складний, сповнений перешкод і навіть втрат шлях, завжди знаходилися ті, які весь час не визнавали, забороняли й переслідували її. І що б там не говорили чи то окремі політичні діячі, чи громадські організації, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала, та ми ж з вами, свідомі українці, добре знаємо, що це неправда.
    Бо, якби те, в чому вони нас з вами намагаються переконати було правдою, тоді куди ж подіти ті закарбовані в історії ганебні сторінки нашої держави, коли нас і разом з тим нашу рідну мову «ополячували», «отуречували», «онімечували», «румунізували», «русифікували»? Отож бо і воно!
    Ставши незалежною, Україна здобула історичне право на відродження рідної мови й підняття її до рівня, який би був вартий того народу, що дав світу таких геніїв, як Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку та багато інших вартових українського слова.
    «Державною мовою є українська мова» – ці слова зі статті 10 Конституції України передбачали запровадження її у всіх навчальних закладах, переведення на неї діловодства, розширення друкування навчальної, художньої й наукової літератури, періодичних видань тощо. Передбачалося, що стане домінуючою, а мови різноманітних етнічних груп будуть служити тільки для усного спілкування окремих людей між собою. Та все вийшло навпаки. Реальний статус української мови продовжує залишатися досить неоднозначним й далеко не таким, яким він є задекларованим в головному законі нашої держави. За роки незалежності владні структури не спромоглися забезпечити відповідне функціонування української мови. У державних установах хоча документація й ведеться переважно українською, проте працівники цих установ далеко не завжди говорять нею. Така ж ситуація залишається й у всіх інших сферах суспільного життя. Сьогодні мешканець будь-якого обласного чи промислового центру, або навіть столиці, який розмовляє вдома українською мовою, за межами квартири потрапляє ніби в чужу країну з іншомовним оточенням. Чому так? – спитаєте ви. А тому що, на жаль, в транспорті, в медичних закладах та й в інших сферах обслуговування панівною залишається зовсім не та мова, що є задекларованою народними обранцями в Конституції України.
     «Якщо ви постійно не користуєтеся українською мовою, то що заважає вам це робити?» – з таким питанням я звернулася до своїх знайомих. І ось, що вони мені відповіли.
    Ганна, 19 років:
    - Что мне мешает всё время общаться на украинском языке?.. Моё плохое владение им! Я размышляю на русском языке, а если свои мысли я стану озвучивать украинским, это будет, мне кажется, лицемерием. Безусловно, я уважаю украинский язык, но всё же никогда не назову его родным.
    Олександра, 21 рік:
    - Дома з рідними я спілкуюся українською… Ні, напевно, суржиком. І взагалі, я вважаю, що в нашій країні дійсно українською мовою володіє, на превеликий жаль, зовсім незначна кількість населення. А не розмовляю державною мовою в середовищі друзів і знайомих лише тому, що не хочу з-поміж них виділятися. Так, мабуть, це неправильно… Але…
    Марта, 19 років:
    - Я общаюсь на русском языке, потому что в моей семье, в кругу моих друзей все общаются именно на нём. Но это не означает, что я не владею украинским языком. Совсем наоборот. Вот, к примеру, был такой случай, когда мы с моей подругой весь день общались на украинском языке.
    Чесно кажучи, інших відповідей я й не очікувала. Та надія завжди є. Будемо сподіватися, що невдовзі ми зможемо поставити величезну крапку у проблемі мовної ситуації в Україні.
    Нехай ці слова аварського поета Расула Гамзатова сколихнуть свідомість кожного українця й допоможуть розв’язати це загрозливе для нашої нації питання, і хто зна, можливо, прокинувшись 9 листопада, деяка частина наших співвітчизників дещо перегляне власне тлумачення понять «рідна мова» й «держана мова»:

А хтось до мови іншої полине
    І забува свою, цю плоть і кров…
    Нехай лиш завтра мова моя згине,
    То вже сьогодні вмерти я готов.

Алла Глусь

ЯК КОЗАКИ Й КОЗАЧКИ ПИШАЛИСЯ УКРАЇНОЮ

Четвер. 19 жовтня. 6:40 ранку. Синій мікроавтобус з написом “преса” в правому нижньому кутку лобового скла від’їжджає з міжміського залізничного вокзалу Львова. Через дві години йому суджено спинитися на митному переході в Шегинях. Але це через дві години. А зараз на борту, загорнувшись в куртки, недоспані сни додивляються шістнадцятеро молодих журналістів з усіх усюд України. Козаки й козачки. Вони ще не знають (хоча й здогадуються), що наступні три дні за кордоном крутитимуться, як білки в колесі.
    І що після цих наступних трьох днів насиченої програми в багатьох зміниться уявлення про світ і про своє місце в світі.

    Дніпропетровсько-донецький кому-нікативний драйв
    Перший раз ми відчули свою значущість, коли почалося спілкування з польськими однолітками, студентами Ряшівської (Жешувської) школи інформатики й управління. Перед тим, як вступити до дискусії про “роль і значення мас-медіа в сучасному суспільстві”, учасників попросили представитися.
    Один за одним зі стільців піднялися молоді українські журналісти й в кількох словах розповіли про себе. Англійською мовою. Ім’я, прізвище, звідки приїхали, стаж роботи в медіа... Поляки представилися польською. Ну нехай, вони – господарі. Ми продовжили мовою Королеви Великої Британії й взялися розказувати про своє бачення стану свободи слова в Україні. Особливою активністю тут вирізнялися представники Дніпропетровська й Донецька.
    Якусь мить польські однолітки кивали головами, поки не попросили організаторів перекласти, що сказали гості.
    І тут... знаєте, Тарас Шевченко колись написав:
    “Неначе сонце засіяло,
    неначе все на світі стало
    моє: лани, гаї, сади...”
    То ось, саме в ту мить, коли поляки звернулися за допомогою, кожен з українських журналістів відчув себе володарем світу. Ми, прості студенти простих пост-радянських ВНЗ, знали й могли сказати більше, ніж вихованці Школи, яка навіть в райдужних снах нам не з’являвся. Школи, в якої окремим пунктом стоїть вивчення іноземних мов!
    Хоча, справедливості ради, слід зазначити, що в гості до Ряшева приїхали відібрані після конкурсу люди. А польський бік представляли студенти, в які тинялися найближчими до зали коридорами.
    Сама дискусія пройшла за домінування українців. Зокрема тому, що поляки більше слухали, час-від-часу ставлячи питання. А ми, окрилені відчуттям власної значущості, переконували на всі шістнадцять голосів, що цензури в Україні немає. І бути не може!
    Закінчилася дискусія гуртовим походом до студентського кафе. Де ми перейшли до детального ознайомлення з місцевими стравами.
    І вирішили: український борщ все одно кращий!

    Одесько-сумські переклади американських консулів
    Наступного дня за планом значилася участь в Міжнародному семінарі “Партнерство задля демократії... Партнерство задля ламання кордонів...” Щоб ви собі уявили “рівень міжнародності”, зазначу, що семінар передбачав виступ Януша Онишкевича, віце-голови Європейського парламенту; Сюзан Паркер-Бьорнс, консула з питань праці й культури в Генеральному Консулаті США в Кракові; Олександра Моцика, посла України в Республіці Польща, та багатьох інших добродіїв.
    То ось, за планом значилася участь молодих українських журналістів у якості слухачів, а не... гм-гм... помічників в організації. За десять хвилин перед початком засідання до нашого невеличкого гурту підійшла Ірина Кириченко, координатор поїздки, й спитала, хто на розмовному рівні володіє англійською мовою.
    Ми, як українці, вирішили, що в даному випадку краще проявити скромність й не зізнатися.
    Але після вчорашніх розмов у Вищій школі проявляти скромність було недоречно. За кілька хвилин з’ясувалося, що найкраще англійською володіла Олена Герман, студентка V курсу Сумського держуніверситету (спеціальність “журналістика й переклад”), й Остап Кушнір, мало кому відомий в Одесі аспірант.
    Їх двох попросили пройти до перекладацької й зручно вмоститися перед... перед мікрофонами, моніторами, проекторами, пультами, колонками, навушниками, комп’ютерними серверами й купою іншої техніки, один погляд на яку змушував холонути п’ятки. Ага, там ще водичка мінеральна на столі була, згадав...
    Завдання стояло до банальності просте: зробити так, аби англомовні гості розуміли те, про що говорять гості україномовні, й навпаки.
    І ми почали те завдання виконувати. Спершу, вдавалося зле, бо кілька реплік, які слухацька аудиторія не повинна була почути, до її вух таки долинули. Давався взнаки брак досвіду в роботі з уперше побаченою перекладацькою технікою – не натиснули заглушки.
    Але потім, коли з’ясували призначення кнопок, коли скресло хвилювання, коли перед очима зникло видиво викладача Плотницької з Бонком, справа пішла на пристойному рівні. Так друзі казали.
    Нас же, перекладачів-початківців, тішило одне: переклад не спричинив міжнародного скандалу.
    А пані Сюзан Паркер-Бьорнс навіть подякувала...

    Київсько-рівненський вальс у Бескидах
    Третього дня дорога закинула нас в гори, в лісництво Бірча. Не знаю, скільки там було метрів над рівнем старого-доброго Чорного моря, та голова закрутилася одразу. Від осіннього запаху ялин і сосен, від теплого сизого диму ватри, зрештою, від чистого повітря.
    Офіційна мета приїзду сюди молодих українських журналістів – посадити дерево в медіа-лісі. Спеціально обгородженій території під особливою увагою лісників.
    То ось. Не буду говорити за інших, але своє дерево я посадив. Залишилося збудувати будинок і виховати сина.
    Тримаючи це усвідомлення в підсвідомості, ми (тепер скажу за всіх) перейшли до другої, неофіційної мети. Щільно-щільно повсідалися за столами, аби вистачило місця, й почали проявляти ненав’язливу увагу до вродливих сусідок.
    Лісники, одні з організаторів нашої поїздки, в цій справі посприяли. Запечена оленина й вепрятина, подана на стіл, допомагала українським хлопцям створити романтичну обстановку, сприятливу для... гм-гм... відповідних розмов з українськими дівчатами.
    Але “м’ясна” романтика скінчилася швидко. На сцену перед столами вийшов “Черемош”, хор ЛНУ ім. І. Я. Франка, і всі шістнадцятеро журналістів, як один, облишили страви, всілися на траву й стали слухати рідні голоси. Деякі поляки подивилися на подібний вияв патріотизму зі здивуванням, але й не без розуміння. Більшість потім до нас приєдналася.
    Ми слухали “Гуцулку Ксеню”, “Червону руту” та інші народні й авторські шлягери. Ми раділи холодному гірському вітру й теплому сонцю. Ми шкодували, що три карколомні дні минули так карколомно.
    А коли хор переспівав усе заплановане і з колонок полилися класичні мелодії, молоді українські журналісти завершили поїздку красивим акордом. Піднялися на сцену самі й закрутилися у вальсі. Три пари. Не без помилок, та все ж... та все ж польські медійники навели камери. Кричали “браво” й “танцюйте ще”!
    І ми танцювали. Особливо багато аплодисментів зірвала пара Олени Гнесь, п’ятикурсниці Київського інституту журналістики, та Юри Кобіва, оператора з телеканалу “Рівне-1”. Відчувалося, що вони – “профі”, немало часу витратили перед дзеркалами в залі хореографії.
    Але не це було головним. Особисто я звернув увагу, що під звуки польського вальсу в польських Бескидах танцювали виключно українці.
    І танцювали гідно!

    Додому молоді українські журналісти поверталися в хорошому гуморі. Як люди, що відчули свою культурно-інтелектуальну потужність на тлі “євросоюзних” однолітків. Як люди, що пишалися собою й Батьківщиною.
    І щойно митний перехід залишився позаду, в салоні синього мікроавтобуса з написом “преса” в правому нижньому кутку лобового скла залунали радісні вигуки: “Україно – ми тебе любимо!!!”

    Остап Кушнір

    P.S. Не сприйміть за приховану рекламу, але за можливість ознайомитися з устроєм Ряшівської вищої школи інформатики та управління автор завдячує всім причетним до Міжнародної медіа програми “Партнерство заради демократії”.

ПРИРОДА ПОДСТЕРЕГАЕТ СТУДЕНТОВ

    Сколько неприятных вещей происходит в мире каждую минуту. Да… Статистика нам покажет немало невероятных фактов. Каждые 6 минут на Земле умирает человек от страшной болезни СПИД, еще приблизительно столько же – от наркотиков, алкоголя, курения… Эту тему можно разворачивать до бесконечности.

    Но давайте рассмотрим не такую масштабную планету, как Земля, а ту, что нам, конечно, ближе – студенческую планету Университет.
    Ведь в последнее время наш университет окружает какой-то негативный ореол опасности. Взять, например, обычных таких маленьких сереньких пушистых и безобидных грызунов, как мыши. Да, они-то безобидные, но почему-то женский пол не весьма дружелюбен с этими крошечными животными. Ведь стоит студентке увидеть только хвостик этого симпатичного животного или его умиленную мордашку, как тут же начинается топот ногами, взмахи руками и т.д. И все! Считай, что пара «прошла удачно». Отчего же такая реакция, ведь мышь – это совсем не редкое животное в мире, а теперь и в нашем университете. И где его только не увидишь… Остается вопрос: почему в последнее время в нашем «втором доме» развелось столько крошечных микки-маусов? Раньше же их и видно не было. Существует мнение, что эти животные могут предчувствовать несчастье. Ведь, как говорят: первые, кто покидает тонущий корабль – это мыши. Так откуда же все они здесь взялись и почему так часто встречаются на нашем пути? Может, наш университет ждет что-то не совсем хорошее или же они все покинули свои норки просто на учебную тревогу?
    Но это еще далеко не все. Кто не знает, как приятно приближаться к университету медленно, неспеша, дыша свежим воздухом перед началом трудного учебного дня. Теперь это время можно назвать разве что бегом с препятствиями. Вы спросите, почему? Как почему? Потому, что хочется целым и невредимым войти в университет и чтобы чего-нибудь, вроде березы, не свалилось тебе на голову. Вот и приходится быстрыми перебежками приближаться и врываться в обитель знаний. А там, внутри, будучи в полной безопасности (не считая мышей) сделать протяжный выдох.
    А еще эти деревья-убийцы могут подстерегать вас возле входа на территорию корпуса «Гражданской обороны». Покинув весьма небезопасное здание нашего университета, и неспеша, наслаждаясь свежим воздухом, идем мы в корпус ГО, чувствуя безопасность в самом его названии. Ясно светит солнышко сквозь пожелтевшие от прихода осени листики и… «Осторожно девочки!» – завопило дерево-убийца и тут же сбросило за наши спины. С трудом унесли от разговаривающего дерева свои ножки. Такую ветвь смело можно назвать оружием массового поражения. Неужели это дерево, так хорошо разговаривающее на русском, не могло повесить табличку «сброс ветвей» и обвязать себя красной лентой для безопасности прохожих. Не могло? Значит… задумало умышленное убийство (ст. 115 Уголовного Кодекса Украины). Ой! Что же делать? Что за напасть? Прям уж для жизни опасно посещать в последнее время университет!
    И это еще не все. Мало того, что эти неприятности поджидают бедных, уставших студентов в университете. Так, они не дают отдохнуть им и в месте, в котором они спят, делают уроки, отдыхают, или же спали, делали уроки и отдыхали, в месте, которое называется общежитие. Ведь некоторым из них, по воле жестокой судьбы, или же неправильного обращения с электроприборами теперь негде жить. Ведь после пожара, случившегося в одном из общежитий нашего университета ряду студентов, проживавших там, придется изменить место проживания. И как в таких условиях можно учиться, ведь в голову лезут самые разные мысли. Ведь все эти происшествия происходят в течение недели. Чего же ждать дальше?

    Марьяна Шипович

EURO CITY

    Под таким нехитрым названием состоялся молодежный фестиваль на Дерибасовской 29 октября. Он был проведен в рамках проекта “Одесса – город европейских традиций” по случаю принятия города ассоциированным членом организации «Eurocities». Одесса стала третьим после Санкт-Петербурга и Киева городом в СНГ, получившим право членства в элитном клубе европейских мегаполисов.

    Проект был реализован общественной городской организацией “Лицом к лицу” и постоянной комиссией Одесского городского совета по делам молодежи и спорта.
    В программу фестиваля вписались: конкурс граффити и выступления молодых талантов Одессы на небольшой уличной сцене (брейк-данс, хип-хоп и R’n’B-шоу). В конкурсе граффити принимали участие ведущие райтеры Одессы и гость из Луцка, которые с помощью изображений смогли выразить свое отношение к европейской интеграции. Для создания граффити использовали забор, который ограждает реконструируемый городской сад. По словам одного из организаторов проведения конкурса, Алексея Орловского, “цель этого мероприятия – формирование у молодежи чувства единства с Европой, приобщение к европейским ценностям. А также поддержка общественных молодежных инициатив, организация содержательного досуга молодежи, популяризация города Одессы как уникального культурно-художественного центра Украины”.
    Кроме того, из информационных материалов на фестивале одесситы смогли узнать больше о евроинтеграции Украины, Европейском Союзе, истории отношений Одессы с Европой.

    Яна Томечек

AB ABSURDO
АБО ТЕАТРАЛЬНІ ФАНТАЗІЇ

    Темно. Самотньо. Сцена. Раптом світло... таке приглушене... з’являється темна постать... мовчання... туман... тривожна музика... Ні, це давньогрецькі статуї ідуть... цар Едіп... без очей... чи афінські воїни та прекрасні амазонки?.. Ось Чума цілує жінку... Може, то Анна, в якої щастя вкрали?.. А може, щастя-то воно поруч?..

    Усе змішалося в голові. З’являються якісь окремі образи, якісь обличчя, костюми, декорації... А все це насправді про театр. Український музично-драматичний театр ім. В. Василька. Протягом двох місяців я слідкувала за репертуаром цього храму мистецтва, тому нескладно уявити, чому в голові вінегрет. Причому, в позитивному смислі.
    Але, якщо пригадати кожну виставу окремо, з цього театрального салату може вийти прекрасна картина репертуару.

    „УКРАЇНСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН”
    Суцільний любовний вертеп. Добре, що хоч попереджають, що дітям до 16 років перегляд цієї вистави не рекомендований. Хоча я бачила у залі, а точніше на сцені, бо це дійство іде саме там, маленьку дівчинку, років десь сім. Не знаю, що вона зрозуміла з того, що побачила і чи сподобалася їй ця вистава?! Питання риторичне. Але задавши його дорослим, зрозуміла, що до смаку таке не всім. З якої причини – не знаю. Бо для мене „Український Декамерон” – улюблена вистава. Ні, зовсім не через любов, яка ллється через вінець. По-перше, через те, що це творіння рук КЛІМа, а його роботи не залишають мене байдужою. По-друге, музика. Жива музика скрипки, контрабасу, віолончелі, що проходить крізь тіло, розповсюджуючись по кожній його клітинці й примушує співчувати героям, а може, і самому собі...
    По-третє, так, є ще багато аргументів. І прекрасні костюми, і неймовірні декорації, і нестандартний підхід до постанови. І ще багато чого. А головне – відчуття, які виносиш з театру по закінченні вертепу.

    „ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ”
    Давня історія, написана Михайлом Старицьким та оброблена сучасними режисерами, балетмейстерами, композиторами. Досить сучасними, бо прем’єра відбулася ще у 1988 році. І, чесно кажучи, це відчувається. Але вистава викликає позитивні емоції. А іноді навіть хочеться заплакати. І це робота не лише режисера ( а ним є Володимир Туманов ), а й акторів.
    Та, як на мене, не справляє сильних вражень. Піти можна, коли хочеться відпочити від тяжкого робочого тижня та коли немає бажання задаватись після вистави якимись питаннями.

    „СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ”
    Так, ви не помилилися – „Сон літньої ночі”, твір Вільяма Шекспіра. Але, чесно кажучи, від комедії залишився лише сюжет. Все інше – уривки з рекламних роликів, пісні „The Bethels”, „ВВ” та імпровізації акторів. Та, не дивлячись на це, вистава прекрасна. Навіть Царівну-Несміяну не залишила би байдужою, принаймні я насміялася віддуши. Чому? Завдяки тим самим імпровізаціям, бо актори дуже грають на публіку: дивиться пан актор, що глядачі в захваті, і починає ще сильніше кричати, ще ніжніше м’яцкати... особливо, коли в залі повно дівчат і жінок!

    „ЕДІП”
    Багато говорити про цю виставу, мені здається, буде зайвим, тому що після її перегляду язик взагалі віднімається! Це треба побачити! Така незвичайна постанова твору Софокла змушує замислитися, піти в себе, впасти в стан депресії... все, що завгодно, але сильно. Особливо сильно впливає голос головного героя – глибокий, міцний, проникливий, чоловічий. Його хочеться слухати, і слухати... але, як каже цар Едіп – „слова пусті!” і все пусте, тому він стає „сліпим на очі, на вуха і на розум”. У головній ролі – Яків Кучеревський. Дивитися тоді, коли мозок зможе осилити нелегку виставу.

    „ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК”
    Наше життя – театр, частіше театр абсурду, тому нескладно порівняти себе з головним героєм Квітки-Основ’яненка, Шельменком, який ладен перетворити життя на той самий театр абсурду, аби тільки грошенят роздобути. Та, певно, справа і не в грошах – натура в нього така, шельма.
    Вистава легка, нена-в’язлива, весела. Багата на співи й танці. Актори імпровізують, як риби в воді. Іноді не для дитячих вух, яких, між іншим, у залі повно.

    „СОЛО ДЛЯ ГОДИННИКА З БОЄМ”
    Нова вистава в репертуарі Українського театру, прем’єра якого відбулася 20 жовтня. Словоблудити з приводу цього не буду, бо рецензію на виставу можна було прочитати у попередньому випуску. Скажу тільки, що „Соло...” налаштовує на позитивну хвилю людських почуттів. Не даремно присутнє слово „людських”, бо тільки людина, у глибокому розумінні, здатна не бути холодною до своїх батьків, любити їх і поважати. Добра гра акторів і зміст твору примушують полити слізьми, хоча б недовго. Відмічу ще, що у „Соло для годинника з боєм” спільна тема з виставою того ж театру „Салют Динозаврам!”

    „ЩАСТЯ ПОРУЧ”
    Постанова п’єси Івана Франка „Украдене щастя”. Одразу скажу – очікувати на твір Франка, що переклали з паперу на сцену – не варто. Почула в антракті досить багато промов про те, що такого вбрання тоді не було, телевізорів не було. Але режисер Дмитро Богомазов і не намагався цього зробити. Ідея полягає в тому, що щастя – річ тендітна і зламати її можна в будь-який час: у ХІХ столітті, сьогодні в ХХІ і завжди!
    Рука Богомазова відчувається одразу – нестандартний підхід до будь-чого: вистава не плоска, як завжди в театрі – сцена з трьома стінами, вона тримірна, рухлива, як саме життя. Світло, а точніше практично його відсутність, декорації, ніби-то знайдені на смітнику... все це робить виставу ще трагічнішою, ніж вона є. А головне – всередині. Любовний трикутник, в який захована головна героїня Анна незламний і вирватися з нього і відновити „вкрадене щастя” не є можливим. От так і існують недовгий час коханці Михайло ( Яків Кучеревський ) й Анна ( Ольга Петровська ), ніби ті метелики, що кожної секунди все швидше і швидше наближуються до смертельного вогню. А щастя-то було зовсім близько!..

    Театр відвідувала Марта Баранова

АКУЛИ ТЕАТРУ

    Журналісти - народ творчий. Люблять не тільки писати скандальні матеріали, але й цікаво урізноманітнювати своє життя-буття. „Акули пера” вирішили, що вони нічим не гірші від студентів театральних вузів і створили свій студентський театр.

    Минулого місяця кафедру журналістики заполонили оголошення про набір. Щоб дізнатися найдетальнішу інформацію про сам театр та особливості відбору майбутніх акторів, ми звернулися до одного з ініціаторів проекту Маргарити Бердяги, студентки 5 курсу, спеціальності «журналістика».
    З її слів дізналися, що заняття з акторської майстерності вже тривають. Новоспечені актори знайомляться з теорією. На першому прослуховуванні було відібрано чотири особи, що зараз проходять вищезгадані дисципліни.
    Загалом театр складатиметься приблизно з двадцяти осіб, окремі студенти вже закінчили акторські курси. Найближчим часом планується провести ще один набір, оскільки через ті чи інші причини не всі, хто бажав, змогли прийти у згаданий час.
    Залишається сподіватися на те, що театр таки з’явиться на нашій кафедрі і ми зможемо спостерігати за виконанням прекрасних постановок.

    Наталка Кравчук