Продовження. Першу частину матеріалу читайте тут

Раптом усі НАТОвські співрозмовники стали нас переконувати, що у виступі Прем’єр-Міністра України Януковича не було нічого такого, що заперечувало б курс України до НАТО. Нас чомусь заспокоювали  і майже втішали. Та між тим подальші розмови не були вельми „солодкими”.

Так, „стосунки Україна –– НАТО є добрими, розгоронута велика співпраця в оборонній сфері. Немає й дня, щоби щось спільне не робилося. Ми задоволені співпрацею в розбудові важкої транспортної авіації. Учасники Альянсу радо користуються цими літаками”. І в той же час: „Кожна країна, яка хоче вступати до Альянсу, повинна мати відповідну кваліфікацію. Є багато технічних проблем: чи можуть українські військові служити в одній частині з військовими НАТО (насамперед, чи багато у нас є вояків, які можуть скористатися шкільними знаннями англійської на пристойному рівні? Прим. авт.)? Чи відповідають українські збройні сили НАТОвським принципам прозорості?” І ще отак: „Не знаючи досконало української Конституції, важко визначити, скільки ваги має у вас Президент чи Прем’єр-Міністр. Та коли країна хоче бути успішною, потрібна згода між керівниками країни, підтримки їхніх ініціатив з боку громадськості”; „На щастя в українському парламенті немає дуже ворожих до НАТО сил, але коли взяти Універсал, то в ньому багато сумнівних нюансів. Є питання, чи Україна готується до вступу в НАТО, чи ще бажає залишатися в стані інтенсивного діалогу? Чи йти НАТО далі цього інтенсивного діалогу? Якби Прем’єр Янукович сказав: „Так”, ми готові йти далі. Але Янукович сказав: „Суспільство не готове”. І не відомо, яким буде результат”.

Зрештою, як би ми не намагалися вести обговорення у форматі „Україна-НАТО”, увесь час це доводилося робити з відчуттям присутності великої тіні великого північного сусіда. Хто б там і що не казали! Як би не запевняли, що теми „Україна –– НАТО”, „Росія –– НАТО”, „Хтось інший –– НАТО” наче б то окремі.  Як от один із співробітників штаб-квартири, який спілкується в тім числі і з журналістами центральних російських медіа. Він розповів про розмову, яка відбулася в нього з однією з московських журналісток буквально напередодні нашої зустрічі. Пані енергійно напирала: „Чому ось саме зараз НАТО так активно контактує з Грузією? Чи не тому, що у Росії та Грузії саме зараз стосунки зіпсувалися?”  На що співробітник, як каже, відповів також питаннями: „А чому в Росії так схильні  коріння своїх проблем із сусідами шукати в НАТО? Скажи з ким із сусідів у Росії останнім часом стосунки не зіпсувалися?” (У тему сьогодні прочитала пост на одному з форумів: „В общем кроме китайцев и казахов у Рассеян, судя по сводкам ОРТ, друзей в мире не осталось”.) Але ж на питання, чи вплине на думку НАТО щодо можливого українського членства російський газовий вентиль, ані від жодного співрозмовника ми прямої відповіді так і не почули.

НАТО з Росією –– не друзі, більше того, Росія ніколи не заявляла, що хоче приєднуватися до Альянсу, але ж їхні стосунки розвиваються надзвичайно динамічно. І в деяких питаннях український напрямок випереджають. Ось вже російські кораблі беруть участь в анти-терористичному моніторингу кораблів у зоні Суецького каналу та Гібралтарі, а от українських кораблів там немає, хоча їхня участь передбачалася. У зв’язку з цим цікавим видалося наступне пояснення поточної політики НАТО щодо наших країв: „НАТО знаходиться на дуже цікавому етапі стосунків з Україною і Росією. Цей етап не має породжувати нових розділів”.

Але водночас ми неодноразово чули: „Україна має зробити вибір”, при цьому наші співрозмовники обов’язково додавали: “Самостійний!”. Вони нам ясно давали зрозуміти, що в НАТО Україну силоміць ніхто не тягтиме. НАТО навіть не займатиметься самопропагуванням, чи саморекламою в Україні. Але і приховувати нічого від українського суспільства не збирається. Ні „плюсів”, ні „мінусів”. Щодо „мінусів”, то дуже промовистими були слова ще одного нашого співрозмовника: „Це ілюзія, що тільки окремі країни можуть піддаватися небезпеці тероризму. Я не можу стверджувати, що Україна не матиме негативних наслідків.” А що ж до „плюсів” можу послатися на керівника представництва України в НАТО, першого Міністра оборони України часів незалежності Костянтина Морозова: „В України єдиний шлях –– долучатися до сукупного оборонного потенціалу і реформуватися, модернізуватися. Таких можливостей не передбачає Ташкентський і не передбачав Варшавський договори”. А ось і „практика” кількарічного членства в НАТО зі слів співробітника штаб-квартири Альянсу, поляка за походженням: „Вступ до НАТО забезпечив Польщі найкращу ситуацію з безпекою за останні 200 років.”

На відміну від нас, у Польщі й сумнівів великих щодо членства в НАТО не було, вступ до Альянсу підтримувало від 70 до 80 відсотків поляків (навіть до Євросоюзу вони не так прагнули!).  А наші сумніви НАТО поки що спостерігає, ведучі розмови таким чином, щоб „не виключати вступ до Альянсу”.  Принаймні обабіч центральної клумби навпроти входу на територію штаб-квартири, де височіє символ Альянсу –– роза вітрів і державні прапори членів НАТО, я нарахувала ще тринадцять вільних місць для нових флагштоків. Може й для українського прапора.

Галина Кучеренко

Думка редакції може не збігатися з думкою авторів