Порожні балачки, пафосні розмови,
мова калинова, пісня солов'їна,
ще трохи побалакаємо – зникне Україна.
"Тартак"
У цих розмірковуваннях, мова піде не про стан української мови та української музики в нашій державі (незважаючи на епіграф), а про останню стрічку цього куплету з пісні "Тартака", про те, що Україна і справді зникне. А саме зникне та Україна, яку знали наші прабатьки кілька століть тому. Зрештою, яку ж вони ж і створювали, починаючи ще з княжих часів і закінчуючи "небіжкою Австрією".
Горе-таблички
Мова зараз не про якісь аж вельми високі матерії, ідеї чи переконання, а про щось дуже матеріальне до якого можна доторкнутися рукою. Втім чи ще багато у нас залишилося того, чого справді можна торкнутися? Це я про те, що держава називає пам'ятками архітектури. Звісно не про всі з них, адже дуже часто під такою пам'яткою посадовці вищого чи нижчого рангів мають на увазі і якесь соцреалістичне архітектурне почуддя. Я ж про справжні пам'ятки, якими багата Україна. Хоча, точніше буде сказати: багатою. Дуже багато з того, що ми все ще вперто називаємо пам'ятками і навіть намагаємося ними пишатися, якщо реально подивитися на речі – руїни, які цікаві хіба дуже вузькому колу науковців-дослідників. Я ж до таких не належу і хочу, щоб ті ж пам'ятки архітектури справді існували і про можна було здогадатися кинувши оком на фасад будівлі, а відтак не було особливої потреби вишуковувати табличку, яка про це сповіщає. Адже справжнє надбання мистецтва будь-хто визначить і без табличок. Та, можливо, ці дощечки тому так дбайливо у нас і вивішують, щоб бодай якось показати, що саме ця будівля є особливою? Адже інакше про це і не здогадаєшся – в такому вона стані.
Актуальні банальності
Пишучи це все кілька разів ловив себе на думці, що висловлюю насправді банальні міркування, які часто виникають як у власній голові, так і чую від знайомих і навіть з екранів телевізорів від тих, від яких начебто щось в цій країні ще залежить. Та, як відомо, скільки не говори "цукор", солодше в роті не стане. І якщо під час артикуляції солодкого слова і гіркіше не стане, то з пам'ятками архітектури ситуація гірша, адже під час вимовленого кожного чергового пустопорожнього слова вони стають все більш занедбаними і зруйнованими. Це той випадок, коли їх слід було почати реставровувати, відновлювати чи бодай консервувати не вчора, а ще, щонайменше позавчора.
Та бачачи, що який вже рік нічого позитивного у цій сфері не відбувається, мимоволі ловиш себе на песимістичній думці. А можливо з цим справді нічого не можна зробити, можливо, це справді вимагає нереальних різнобічних зусиль, можливо, досить жити минулим, вистачає і проблем сьогодення? Ці думки, можливо, б мали підґрунтя, якби довкола не було повно прикладів, які спростовують їх в одну мить. Вистачає лише поглянути на ту ж пам'ятку архітектури, якій вже шість чи сім століть, але яка збереглася (її зберегли) просто таки в ідеальному стані. І ходити далеко не треба. Поруч Польща, у якій за свої "забитки" (по їхньому це, власне, і є пам'ятка мистецтва) не забувають.
Досвід Польщі
Переконатися у цьому подарувала нагоду фундація "Партнерство заради демократії", організувавши виїзд українських журналістів у сусідню країну, власне, для того, щоб продемонструвати, як поляки піклуються про свої визначні архітектурні споруди. До речі, говорячи "свої" дещо лукавимо, адже серед тих, які не оминула увага польських як владних мужів, так і бізнесменів є й зовсім не "їхні" будівлі, які б, начебто, не мали їх і цікавити. Як от стара греко-католицька церква, побудована на етнічно українських землях і в якій сьогодні відправляють служби ті ж таки греко-католики, а відвідують їх українці. Але поляки розуміють, що незалежно від того, хто будував споруду, хто ї зараз використовує чи яка буде її подальша доля в залежності від політичних, чи історичних обставини – це світове надбання і його слід зберегти якомога довше – не лише для наших дітей чи онуків, а й для їхніх прапраправнуків. І судячи з того, як в Польщі побудована система збереження і відновлення пам'яток (як величних замків у великих туристичних центрах так і маленьких дерев'яних церковець у глухих селах) розумієш, що у прийдешніх поколінь є всі шанси побачити все те, що бачили ми. Що найпарадоксальніше, рецепт цього є надзвичайно простий. Це, по перше, активність держави, а, по друге, активність бізнесу. Щоб розшифрувати ці доволі абстрактні поняття дещо поясню: держава, звісно, не має таких коштів, щоб самостійно реставрувати все те, що потребує реставрації, законсервувати, чи, можливо, й відбудовувати (а такого теж є чимало). Однак вона має можливість знайти ресурси для цього і налагодити процес. Чим польський уряд і займається. Щоправда, справедливості заради, слід відзначити, що допомагає полякам у цьому і Євросоюз. Так, у кожному воєводстві (аналог нашої області) є людина, яка займається безпосередньо збереженням таких пам'яток: укладає їх каталог, готує необхідні документи, веде переговори з потенційними інвесторами тощо. Разом з цим, держава всіляко заохочує бізнесменів до того, щоб відновлювати ці пам'ятки. Звісно, польський бізнес не робить це на умовах благочинності (переважно), а отримує або ж пільги від держави або можливість корустуватися відновленим об'єктом у бізнесових цілях. Наприклад, практично всі відновлені польські замки, палаци чи невеликі маєтки, зараз є готельними комплексами, які аж ніяк не скаржаться на відсутність туристів. А їх власники (або ж орендатори), відповідно, на відступіть коштів.
Може, варто ризикнути?
Здається, нічого складного, але чому у нас так не є? Насамперед, в Україні і досі немає закону, за яким той же замок може перейти у приватну власність. Пояснюють мовляв тим, що за таких умов якийсь горе-підприємець може перетворити цю пам'ятку ледь не у бордель. Але чому такої проблеми немає в Польщі? А тому, що там всі розуміють, що замок – це не телевізор, який ти купив у магазині і робиш з ним у себе вдома все, що заманеться і ніхто тобі й слова не скаже (хіба, сусіди, якщо "глушитимеш" їх новим дивом техніки). Це один з елементів обличчя держави і держава пильно стежить, щоб це обличчя лише кращало і зовсім недопустимо, щоб на ньому з'являлися якісь "подряпини", "синці" чи "підпухлості", незалежно від того, що це обличчя вже перейшло від держави до приватного власника. Тож поставив не такі вікна на фасад, чи зробив не таку побілку, як того вимагає проект – заплати штраф, і поміняй їх на належні.
Невже це якась "вища математика" чи такий складний механізм? На жаль, для України так. Адже, думаю, якби дали клич (читай дозволили б і сприяли), вишикувалася б чимала черга з тих, хто хотів би придбати собі якого замка чи одне з обійсть наприклад Потоцького. Однак у наших умовах не можна гарантувати, що за декілька років на місці цієї будівлі не постане супермаркет чи якась інша пластикова коробка. А все тому, що в нас будь-який закон можна обійти. Втім дуже хочеться вірити, що таки не будь-який. Власне над цим ми з колегами з групи, будучи в Польщі часто дискутували. Мовляв варто чи не варто віддавати у приватні руки українські пам'ятки архітектури. Адже цілком очевидно, що держава не спроможна сама їх доглядати, а з кожним днем, як, вже було сказано, вони перетворюються на руїни. Та з іншого боку дуже вже лячно, уявити що на місці наприклад замку у Підгір'ях на Львівщині постане якась вілла, або, якщо він і залишиться замком, то всередині буде, наприклад, "Макдональдз".
"І чужому научайтесь..."
Тож що робити? Чесно скажу, відповіді на це запитання не маю. Але є порада: їздити якомога більше по світу і дивитися як це є там. Не дурна ж людина казала: "І чужому научайтесь..." Думаю, тоді навіть потенційний будівельник "Макдональдса" у Підгірцях, побачивши прекрасні зразки світової архітектури (бо в Україні таких вкрай мало і вони в такому стані, що прекрасними їх важко назвати) знайде інше місце для продажу гамбургерів, а у замку відновить середньовічну атмосферу і на ній зароблятиме гроші не гірше, ніж у своєму фаст-фуді. Владоможці ж коли бачитимуть, що зберегти пам'ятки реально, можливо, довше думатимуть над тим, коли їм пропонуватимуть чергові хабарі за дозвіл на встановлення, наприклад металопластикових вікон в історичній частині міста, що занесена до "Спадщини ЮНЕСКО" і, можливо, ретельніше ставитимуться до контролю за виконанням законів.
Однак спершу, треба ті закони мати. Адже і справді, ще зовсім трохи побалакаємо – зникне Україна і наші діти для того, щоб подивитися на зразки справжньої архітектури, змушені будуть їздити щонайменше у Польщу, яка, до речі, вже зовсім скоро стає "шенгенською".
