Випадіння з кадру

«Зараз ми тримаємо кулачки за "Оскара"», –Збігнєв Жмудзкі, продюсер однієї з найвідоміших польських анімаційних студій SE-MA-FOR розповідає про успіхи фільму «Петрусь і Вовк» («Piotruś i Wilk») за симфонічною казкою Сергія Прокоф’єва. Фільм знято минулого року в копродукції з британцями (режисер С’юзен Темплтон). Зйомки «Петруся…» тривали 9 місяців, бюджет картини становить 2,5 мільйони фунтів, прем’єра відбулася в Альберт-холі (Лондон, Велика Британія), де фільм показували під симфонічний оркестр.

Місце дії «Петруся і Вовка» – маленьке містечко на Уралі, час – пострадянський казковий, така собі законсервована зловісна тяглість. Декорації, виготовлені на підставі фотоальбому «Сибір», передають «правду життя» з документального фото – зі смітниками і підгастрономними персонажами, агресивними підлітками і брудними калюжами, вистигле знуджене місто, де репнуті стіни будівель сором’язливо «загримовано» плакатами із соціалістичними символами. З цього світу Петрусь «випадає» в чарівний світ лісу – і тільки тоді, на шостій хвилині фільму, починає звучати музика... Семафорівські ляльки надзвичайно пластичні – вони змінюють свою позицію 24 рази на секунду, відтак в середньому за 12-годнинний робочий день знімається до 8 секунд анімації. «С’юзен  Темплтон була дуже вимогливою, тому в "Петрусі…" ми встигали робити не більше, ніж 3 – 4 секунди на день», – згадує пан Збігнєв.

Цього року фільм отримав перший приз на фестивалі в Ансі (Annecy): «Для аніматорів Ансі – своєрідний трамплін до "Оскара", – пояснює пан Жмудзкі. – От 1981-го року там відзначили наше "Танго", а на наступний рік ця картина – отримала "Оскар"». Щоправда, у списку офіційних переможців Ансі «Петруся і Вовка» атрибуйовано як продукцію Великої Британії, але на SE-MA-FOR’і фільм все одно вважають рідним – а яким же ще? Схоже, поляки вчасно зрозуміли, що гонор краще тішити реальними досягненнями, якими є все-таки великі фільми, а не великі букви в титрах. І справа не в надмірній скромності, а в усвідомленні реальної геополітики, тобто свого місця в світі – так, не першого… Проте на відміну від України – вони беруть участь у забігу.

«Англійці звернулися саме до нас, –  Збігнєв Жмудзьки відповідає на запитання, чому відома британська режисерка вирішила працювати на SE-MA-FOR’і, а не обрала іншу студію – чи то західніше, ближче додому, чи то східніше, ближче до місця дії картини, – бо ми теж є краєм слов’янським, а отже, розуміємо слов’янську душу». А тепер питання: чому вони не звернулися до українських аніматорів? Здається, зовсім не тому, що ми не розуміємо «загадковості постсовкової слов’янської душі», а тому що феномен «Петруся і Вовка» в Україні неможливий за цілого ряду бюрократичних і технологічних причин. До того ж, діє просте правило: гравців, які по кілька років не виходять на поле, не запрошують грати у світові клуби. А українська анімація як індустрія, а не як індивідуальні досягнення окремих геніальних режисерів, є саме таким «звільненим гравцем» світової анімації: як засвідчив Віктор Слєпцов, директор «Укранімафільму», на єдиній державній кіностудії анімаційних стрічок за минулий рік через тендерні проблеми не було знято жодної стрічки.


«На его месте должен был быть я», –  бив себе в груди герой однієї радянської комедії. Те саме залишається повторити й Україні, бо місце «адаптора» для світу складного конгломерату соціалістичної та постсоціалістичної культури, «перекладача» на загальносвітову загадкової російської душі надійно зайнято нашими більш адаптованими до західних виробничих стандартів та ідеологічних цінностей сусідами. На відміну від наших митців, вони не бояться бути «дешевою робочою силою», натомість найбільше бояться бути силою неробочою.

До фільмування у Лодзі проявляють інтерес не тільки британці. Девід Лінч разом із партнерами (один із них Марек Жидович, організатор найбільшого у світі фестивалю операторів Camerimage, який теж відбувається у Лодзі; а також Анджей Вальчек, директор фірми будівельних матеріалів) планують заснувати на базі колишньої електростанції Світовий центр кіномистецтва. «Замість осередку  текстильної промисловості, яким було місто від XVII до 90-х років ХХ століття, Лодзь перетвориться на центр кіно», –  говорить віце-мер міста Влодзімеж Томашевський. Після постсоціалістичного занепаду фабрик місто стикнулося із серйозною проблемою безробіття і, щоби привабити інвестиції, виробило цілу низку програм лояльності (польські регіони борються за інвесторів за схемою, хто надасть вигідніші умови). Програмі перетворення Лодзі на польський Голівуд сприяло те, що у місті знаходиться одна з найвідоміших у Східній Європі кіношкіл, яку закінчив, приміром, оскароносний Роман Полянські, три кіностудії – анімаційна SE-MA-FOR, студія розважальних популярних  фільмів та студія освітнього й навчального кіно, проводиться кілька кінофестивалів, серед яких Camerimage, фестиваль кіномузики та міжнародний фестиваль документального кіно «Людина перед загрозою», а віднедавна відкрився й чудовий музей польської кінематографії із найбільшою в Польщі фільмотекою. За словами пана Томашевського, Лінча привабила архітектура Лодзі: «Інтересом до нас світової кіноспільноти ми зобов’язані старим лодзьким фабрикантам, завдяки яким з’явилися всі ці індустріальні будівлі та палаци, які є готовими декораціями для зйомок». А далі? «А далі один митець притягує іншого», –  філософськи зауважив віце-мер і розповів про муніципальні плани: «Ми маємо намір створити великий міжнародний кіноцентр, який стане обличчям міста. Це також свідчення того, що культура й економіка пов’язані значно щільніше, ніж здається».

На місці величезної занепалої електростанції, яка зараз нагадує декорації «Сталкера» Андрія Тарковського, за три роки мають постати знімальні павільйони й арт-центр. Труба перетвориться на годинникову вежу, а 82-метрова стіна - на відео-панно, де кожна цеглина стане пікселем у майбутній картині. За словами Войцеха Вициховські, одного з архітекторів будівництва, проект передбачає повне збереження усіх деталей будинку, адже він є пам’яткою архітектури. На прилеглих територіях – житлові апартаменти high-класу, побудовані у колишніх індустріальних будівлях. Щоби змінити ландшафт, навіть ділянку залізниці планують перенести на 15 метрів під землю. Пан Вициховські говорить, що уже зараз в проекті понад 400 млн євро, однак «цю суму розраховано тільки на 2 роки». Загального кошторису цього гігантського проекту не назвав і віце-мер, зазначивши лише, що 10% – це громадські кошти, а 90% – приватний капітал. Частину витрат покриє ґрант ЄС на реконструкцію міста, плюс грант на модернізацію залізниці.

Попри грандіозні плани, поляки не менше нашого схильні критикувати своїх державних чиновників, переконуючи нас у тому, що в них теж не все просто. Приміром, тому ж SE-MA-FOR’ові доводиться вдаватися до складних ходів у пошуку грошей на виживання самої студії. Кілька літніх місяців, поки павільйони простоюють, студія на замовлення приватної виставкової фірми виготовляє декорації та механізми для парку мініатюр «Давній Єгипет» – задля заробітку. Так би мовити, в очікуванні «Оскара»… Найголовнішою проблемою студії пан Жмудзьки називає проблему приміщення – студію виселяють (знайоме до болю), та й фінансування держави ніколи не буває стовідсотковим: «Як правило, держава фінансує фільм на  50%, проте в окремих випадках її частка може сягати 75%. На 90% фінансуються лише дебюти», – говорить пан Збігнєв. Цей рік, за його словами, є дуже гарним для студії: одночасно знімаються 7 картин, з яких 5 – дебюти. Для порівняння: торік студія зробила дві роботи. 

І з телебаченням польським аніматорам працювати так само важко, як і нашим: телебачення воліє купувати мультсеріали на Заході та в Японії.

Молодий режисер Пьотр Щепанський скаржиться на Міністерство культури Польщі: спочатку йому виділили гроші на дебют, але це були лише «гроші на папері». За його словами, така ситуація була звичною, поки два роки тому не утворили Польський інститут мистецтва кіно: тепер гроші виділяються напряму і ситуація виправилася – тільки ігрових картин у Польщі знімають 30 на рік.

Власник приватного арт-хаусного кінотеатру «Чарлі» Славомір Фіялковскі теж нарікає: на 700-тисячний Лодзь лише один такий кінотеатр. 3-зальний, між іншим. Решта – кінотеатри великих кінопрокатних мереж (їх у Польщі чотири, на ринок виходить п’ята). Мережі показують блокбастери. Проте і в цьому є свій плюс:  1,2% від кожного проданого квитка прокатники переказують до Інституту мистецтва кіно. Минулого року загальний кінобюджет  у Польщі становив 45 млн євро. Цього року сподіваються на більше: завдяки успіхам у прокаті нових «Шрека» та «Піратів Карибського моря». Студійні (арт-хаусні) кінотеатри, між іншим, отримують фінансування з Інституту мистецтва кіно – на промоційні та освітні програми. Тут же (в цілому в країні 64 заклади, але, як каже пан Фіялковскі, активних серед них десь до 20) відбуваються і прем’єри польських фільмів.

Проте це не означає, що кінопрокатні мережі закриті для польського кіно. Приміром, фільм Щепанського «Алея гівнюхів», попри малобюджетність та соціальну спрямованість, демонструвався у кількох кінотеатрах мережі Silver Screen: 2 тижні стрічку показували у Варшаві та цілий місяць у Лодзі. Цілком імовірно, що в Україні картину теж можна буде побачити: автор відправив заявку на участь у Міжнародному кінофестивалі «Молодість». А от чи побачимо ми «Петруся і Вовка» – невідомо, принаймні домовлятися про це треба не з поляками: SE-MA-FOR має лише права на Польщу, а світові права належать британцям.

А тепер запитання до теми:

Чи знає хтось про те, яким чином після всіх дискусій, що плавно переходили в скандали, буде реформовано українські державні кіностудії і зокрема Національну кіностудію імені Довженка?

Що все-таки відбувається з ідеєю «українського Голлівуда»? Знову заговорили хорошу тему?

Який відсоток від кінопрокату надходить на розвиток українського кіно?

Скільки арт-хаусних кінотеатрів є в 3,5-мільйонному Києві? А скільки з них 3-зальних?

Про те, коли в нас буде «Оскар», навіть не питаю – нам би для початку Оскарівський комітет створити (про цю проблему в «ТК» говорив відомий кінокритик Володимир Войтенко, КINO-КОЛО).  Прикро, але правильна відповідь на всі запитання – негативна.

«Поляки стрімко втрачають інтерес до України», – говорить Марек Цинкар, керівник програми «Партнерство заради демократії», яка організує зокрема і журналістські майстерні, присвячені різним сторонам життя Польщі. І пояснює: бо Україна припинила всі рухи в напрямку Європи. Поляки не можуть зрозуміти – чому… Як можна було добровільно випасти з цього кадру?..  

На картинці – кадр із анімаційного фільму «Петрусь і Вовк»